АНКЕТА
Назва роботи: «Світлини з життя мого роду»
Учасники проекту:
Гапочка Владислав Сергійович, 21.03.2000 р.н., 9 клас
Вихрук Владислав Анатолійович, 18.03.1998 р.н., 11 клас
Колесник Наталія Сергіївна, 26.01.2004 р.н., 5 клас
Семененко Віра Володимірівна, 30.09.2001 р.н., 8 клас
Навчальний заклад:
Оборотнівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Сватівської районної ради Луганської області
92614
вул. Радянська,38
село Оборотнівка
Сватівський район
Луганська область
Керівник:
заступник директора з виховної роботи Миронова Неля Сергіївна
Телефон (06471)99640
Учасники проекту:
Гапочка Владислав Сергійович, 21.03.2000 р.н., 9 клас
Вихрук Владислав Анатолійович, 18.03.1998 р.н., 11 клас
Колесник Наталія Сергіївна, 26.01.2004 р.н., 5 клас
Семененко Віра Володимірівна, 30.09.2001 р.н., 8 клас
Навчальний заклад:
Оборотнівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Сватівської районної ради Луганської області
92614
вул. Радянська,38
село Оборотнівка
Сватівський район
Луганська область
Керівник:
заступник директора з виховної роботи Миронова Неля Сергіївна
Телефон (06471)99640
Життя швидкоплинне, і з кожним роком Друга Світова війна все далі йде в історію. І з кожним роком ми, на жаль, втрачаємо наших дорогих ветеранів - живих свідків тих подій, хто воював, йшов на смерть за свою країну. Не шкодуючи сил і здоров'я, наші батьки і матері заново відбудовували будинки і вулиці, піднімали заводи і фабрики. Завдяки ним за лічені роки Україна повстала з руїн і попелу, повернула своє неповторне обличчя.
Кожен з нас береже в душі щиру гордість за батьків і дідів, які захищали країну, глибоку вдячність тим, хто вистояв і переміг у священній війні, хто віддав своє життя в ім'я миру і спокою, не доживши до сьогоднішніх днів.
Молодим людям дуже важливо знати правдиву історію своєї країни. Адже тільки пам'ятаючи своє минуле, можна побудувати щасливе майбутнє.
Спливають роки , а пам'ять людська зберігає почуття глибокої вдячності за мужність і героїзм воїнів-визволителів. Зберегти цю пам'ять - наш обов'язок перед тими, кого вже немає, перед тими, хто з нами, і перед тими, хто тільки вступає в життя.
Я хочу розповісти вам про Скоробач (Ціпко) Зою Петрівну, на долю якої, під час Другої світової війни випало багато страждань.
 Під час зустрічей Зоя Петрівна не любила розповідати про концтабір, про їхнє там життя. Їй тяжко було згадувати. Бувало нахилить голову, опустить очі, зажуриться, тяжко зітхне, а сльози самі котяться з очей. Не про все розповідала, бо не можна багато чого знати дітям, бо і для дорослих – це жах.
В 1943 р. разом з односельцями потрапила моя бабуся до табору «Борн»(чи то «Борном») в Ганновері (чи Ганофер).
 Місце, де знаходився табір, було схоже на пустелю: жодного куща чи дерева. А замість них стояли бараки, яким кінця-краю не видно. Простягалися вони на декілька кілометрів.
 Десь там, вдалині, височіла труба, з якої йшов чорний дим. Вона диміла завжди.
 Згодом дізналися - то була піч, де палили людей.
Дуже знущалися з полонених : катували, били, розстрілювали. Годували вареною бруквою, мерзлим капустяним листям, та відваром з цих овочів. Часто бувало, що і цього не діставалося. Примушували працювати на полі: збирали картоплю, брукву, моркву, копали землю. Вкрадуть мерзлої картоплі, сховають за пазуху, притиснуть до голого тіла та якось і пронесуть до барака. Там на буржуйках напечуть все це і розділять на всіх по крихті. Голодні, голі, босі, замерзлі та ще й на роботу ганяли.
Працювали також на заводі «АтреНе». Виготовляли снаряди, боєприпаси для німецької армії. Поруч завжди ходили німці-наглядачі. Не сподобається щось німцеві - так і січе людину. Бувало і до смерті забивали. В бараках за жінками наглядали німки. Часто влаштовували там облави. Якщо щось знайдуть у когось - розстрілювали.
Водили в лазню. В кожного полоненого був вузлик, а що в ньому - невідомо. На вході в лазню всіх роздягали і видавали змінний одяг.
Часто налітали на табір американські літаки і бомбили. Траплялося це і вдень і вночі. Німки ховалися в бомбосховище, а полонених з собою не брали. Полонені бігли хто куди, якнайдалі від бараків на пусті місця. Після нальотів поверталися назад. На місці багатьох бараків були великі ями і вбитих було дуже багато.
Було це весною 1945 р. Одного дня німки оголосили, що поведуть всіх в лазню, але вузлики веліли залишити. Погнали купатися. Та по дорозі до лазні налетіли літаки і почали бомбити. Німки сховалися до бомбосховища. Полонених теж туди загнали. Це був єдиний і останній раз, коли полонені сховалися від бомб. В приміщенні одна з наглядачок сказала: «Радійте! Вас вели не в лазню, а палити в печі».
Ось що чекало на них - страшна смерть. Та не судилося цьому збутися. Дуже довго тривало бомбардування. Це були американці. Саме вони звільнили полонених.
Додому бабуся повернулася з своїми подругами з села на поїзді.
«То було страшне, і, не дай Бог, кому таке пережити», - говорила бабуня.
|